сьогодні мені наснилося обличчя дівчинки, з якою я три роки тому їхала в одному вагоні поїзду Львів-Київ. була глупа ніч, вона зайшла на якісь станції, десь за п"ять годин після Львовa, її місце було навпроти мого через прохід. у неї був собака, маленький і смішний. я лежала на своїй нижній полиці й тремтіла від собачого холоду у вагоні, бо в мене не було грошей на постіль, всі гроші залишилися на Форумі. мені було дуже паскудно, але не від холоду. вона принесла мені ковдру, випрошену в провідника, так я змогла трохи поспати. а ранком, коли ми прокинулися й вона поїла мене чаєм, ми розговорилися. вона питала, чому в мене очі, мов у хворої. і я чомусь розповіла їй усе, ну майже. колись СЖ писав, що перед отакими випадковими знайомими найлегше відкриватися, бо вони зникнуть за кілька годин і нічого вас не зв"язуватиме у подальшому житті.

я розповідала їй, що хлопець, у якого я була шалено закохана, любить іншу, але все ж приходить до мене і розповідає мені про своє кохання до тієї, іншої, а потім ми кохаємося. і я навіть не могла пояснити, що мене тримало поруч із ним. він не любив мене, я була для нього другом, хоча потім я дізналася, що у тому таки Львові він казав про мене якимсь своїм друзям, що я просто його знайома, тоді, коли я про це дізналася мені було вже байдуже. а от на час мого перебування у поїзді Львів-Київ я ще любила його, і перед від"їздом зі Львова, коли він проводжав мене на поїзд, я просто таки виблагала собі поцілунок. і потім почувалася немйовірно приниженою, бо просити про ніжність чи якийсь вияв почуттів, ну, це якось дуже боляче й бридко. але я тоді пішла навіть на це, запхала свою гордість подалі й попросила себе поцілувати.

- і чому ти досі любиш його? - спиатала в мене тоді дівчина.

- не знаю. бо він неймовірний, бо він перший чоловік у моєму житті, бо я ще досі не можу переконати себе, що нам не бути разом.

- а коли ти переконаєш себе, що вам не бути разом, а він потім раптом прийде до тебе й скаже, що кохає тебе, що ти зробиш?

- нічого. тоді мені буде вже байдуже.

- і не зможеш повернутися до нього?

- може, зможу, але йому знадобиться багато зусиль на те, дуже багато, навряд чи він буде ті зусилля докладати.

після тієї розмови у мені щось перемкнуло. я поверталася додому вже трохи іншою. мені знадобилося все ж кілька місяців, щоб розлюбити його. але ота розмова дала зрозуміти, що не варто триматися за того, хто відштовхує тебе, треба бути трохи сильнішою, ніж ти могла досі. звідтоді я не хапаюся за жодного чоловіка у своєму житті. я не відштовхую, але й не тримаю. як хто хоче, хай доводить, що має в мені потребу. і свою любов тепер завжди ділю надвоє: половина собі, інша - йому.

ті місяці, що ми прожили нарізно, не чуючи голосів одне одного, не спілкуючись зовсім, були не найкращими місяцями мого життя. але я змогла жити без нього і це вже добре. я навіть сміялася і раділа життю, хоча був час, коли я навіть уявити не могла, яким може бути моє життя без Пола.

ми обоє з ним не знаємо, чого хочемо. ми обоє тягнемося одне до одного і не можемо бути нарізно.

я не буду більше обіяцти собі, що ці стосунки назавжди, бо завжди не існує. я не буду більше так безоглядно кидатися в любов. я більше не буду грати своїми почуттями. пальці більше не тремтять, коли я пишу щось йому, і голос не переривається, коли ми спілкуємося телефоном. обпалені крила вже ніколи не стануть такими, якими були до розриву.

але я і зараз можу сказати, що кохаю його

upd: як виявилося: те, що було розбито назад не склеїти. і навіть намагатися не тре, хоч я й спробувала, та все марно. краще було й не пробувати. таке.

я скоріше напишу про те, що я знаю про цю війну стосовно звичайних людей. у мене є друзі, які живуть у Тбілісі. це нормальна грузинська родина. надзвичайно патріотична і дуже негативно налаштована проти росіян. у мене дуже дружні стосунки з молодшим сином Давідом, який, по суті, надає мені інфо, так би мовити, з передової.

вчора замість "привіт" він заявив мені "ти чула, що в нас почалася війна". потім він розповідав про збиті літаки, зруйноване майже вщент Цхинвалі, жертви і обстріли сіл; зламані грузинскими хакерами російські сайти, на яких замість контенту з"являється фото ніби оголеного Путіна, який тримайє себе за член однією рукою, а іншою запихає до дупи морквину, потім з"являється банер "Fuck Russia", на якому можна клікнути тільки на кнопочку "ОК". сайти я бачила, цікаво.

щодо мого ставлення до Грузії, то мене дуже зачепив виступ Саакашвілі, особливо те, що він говорив англійською, і я позаздрила грузинському народу, що в них такий президент.

цього літа вже немає щастя. цього літа є лише спокій. цього літа все так повільно, наче в режимі очікування. цього літа навіть каву пити не хочеться. цього літа я не бачила жодного фонтану. цього літа ніхто не дарував мені шоколаду.

чому ж ти позбавило мене можливості кохати?

наприклад, я з презирством ставлюся до людей, котрі не вміють зізнаватися собі (в першу чергу) та іншим в тому, чого вони хочуть. я зневажаю людей, котрі не можуть зібратися із силами й чесно сказати: так, я дійсно хочу цього/думаю так/вважаю, що ти дура/хочу надавати тобі по пиці/трахнути тебе/випити з тобою на брудершафт (варіації на тему можливі, бо ситуації бувають різні).

я не можу спілкуватися з людьми, котрі поводяться наче страуси. я ненавиджу людей, котрі знають про моє ставлення до певних речей й продовжують вдавати, ніби нічого не розуміють.

я не збираюся в таких постах казати комусь щось, для цього є приватні розмови. але я час від часу відчуваю потребу висловитися отак десь публічно, щоб уникнути деяких неприємних розмов, сподіваючи, що тому, кому треба, дійде все й без складних розмов тет-а-тет.

питання перше. чому всі англомовні люди, з якими мені доводилося спілкуватися (британці, американці, австралійці та неносії англійської, хто нею вільно спілкуються) завжди говорять sick, коли мова йде про хвору людину, і майже ніколи не говорять ill. здається, останній варіант я чула в розмовах лише одного разу, тоді як вчителі в школі й підручники настирливо втовкмачують дітям, що саме ill вживати доцільно?

питання друге. в британському варіанті часто вживається слово bribe, коли йдеться про хабар. натомість американці вживають слово graft, котре в британській англійській означає напружену роботу (hard work). до того ж graft я чула лише в контексті: щось отримане в якості хабара, тоді як bribe - це і отримувати і давати. чи можна to offer graft? або ж тільки to get graft?

наостанок просто спостереження. слова на зразок stuff, scrap вживаються часто з негативним відтінком. а в словниках подаються лише значення на зразок: старі речі, мотлох, непотріб. хоча в багатьох контекстах мотлох та непотріб має також негативне значення, але, здається, негативність значень в англійській та українській трохи неспівмірні. хоча я можу тут і помилитися, бо все ж моя fluent english оставляет желать лучшего ;)

але хто би знав, як я чекала на щось. якби хто знав, як тремтіли пальці, прагнучи написати мейл, набрати смс, натиснути кнопку виклику... як же я ненавиджу чекати!!!!!!!!!!!!!!! ненавиджу!!!!!!!!!!!!!!!!!

Цій людині, по суті, я завдячую всім: тим, якою я є, тим, що я знаю і вмію. До восьми років я майже його не знала, просто він завжди був поруч, але не брав участі у моєму вихованні. А потім, з восьми років і до сьогодні, він – та людина, до якої я звертаюся за порадою. В дитинстві він був для мене ідеалом. Років у дванадцять я жартувала: якщо мій чоловік хоча б на 50% буде такий, як мій батько, то я буду щаслива.

Батько вчив мене всьому. Англійську я вивчила завдяки йому, французьку, до речі, теж. Мови та літературу я люблю, бо з дитинства – це були дві теми наших розмов. Моя дитяча бібліотека була зібрана ним. І довгі прогулянки містом, і поїздки Україною – це все він. Він завжди водив мене пішки, і тепер я можу із заплющеними очима пройти містом і знайду будь-що. У дитинстві я об’їхала всю Україну, і моя авантюрна тяга до подорожей – це його вплив. Пам’ятаю, як колись в Києві, мені було років 12, якась жінка спитала, як пройти на якусь вулицю десь на Нивках. І він пояснив їй, не задумуючись, я тоді здивувалася: звідки ти знаєш? Ми ж тут тільки тиждень живемо! А він відповів, що просто знає і все, звідтоді я завжди запам’ятовую купу маршрутів і доріг.

Свій перехідний період у підлітковому віці я прожила досить безболісно, хоч і сварилася з батьками, але врівноваженість тата завжди зупиняла всі мої поривання: бросіть всьо і уйті пакарять мір.

Головне, чому я навчилася в нього: це завжди бути собою, ніколи не нервувати, відстоювати свою думку, якщо я впевнена у своїй правоті, і ніколи не підкорятися тим, хто хоче мною скористатися.

Frederic Beigbeder

Цей французький письменник, якого абсолютно випадково відкрив для мене батько у 15 років, змінив багато моїх поглядів. Так співпав час: мені було 15, коли шукаєш нових ідеалів у житті, відкидаючи старі, бунтуєш проти всіх і прагнеш свободи та самовизначення. І тут я прочитала 99 francs Беґбеде. Прочитала і зрозуміла, що хочу читати цього письменника ще і ще. До того ж я читала його французькою, уникнувши недолугості всіх перекладів. Я була приголомшена. Мене одразу зачарував цинізм і відвертість та хльосткість у вираженні думок. Звідтоді я стала цинічною, вчилася відверто виражати свої думки, не боятися говорити різко і жалити словами. Інколи ця моя риса завдає болю тим, хто мене любить, я часто її приховую. Як казав мій колишній бойфренд: you make me crazy talking like that. Насправді, я не прагну когось вразити, просто так виходить.

Так от. Беґбеде я прочитала всього, і дуже люблю його цитувати. Він сформулював кілька тез, які для мене стали ніби гаслами. Дурні люблять, коли їх хвалять, розумні – коли їх критикують. Все можна купити: кохання, мистецтво, планету Земля, вас, мене. Будь-яке серце, котре не було розбите, серцем не є. Любити когось, хто теж вас любить – це від нарцисизму, любити когось, хто вас не любить – це від любові. І таких фраз, які мене приваблюють, в нього дуже багато. З чимось я погоджуюсь, з чимось можу подумки посперечатися.

Та головне, цей письменник змушує мене постійно змінюватися.

Patrick Swayze

Це був перший актор, який викликав у мене якісь дівчачі фантазії напіверотичного змісту. Але люблю я його не за це. Хоча він красень, гарний співак, актор і все таке. Мені було 12, коли я подивилася перший фільм з його участю – Dirty Dancing. Для мене цей фільм просто пронизаний еротизмом, хоча там немає відвертих сцен, та й поцілунків на весь фільм лише сім.

Завдяки Патріку я навчилася володіти своїм тілом. Я перестала боятися рухів. Я не зможу станцювати мамбу, але рухатися під музику я почала саме завдяки цьому фільму. Завдяки сценам з цього фільму я позбавила себе скутості в поставі, попри всі мої дитячі проблеми зі спиною.

А іще він записав до цього фільму саундтрек She’s like the wind, який вже давно є моєю найулюбленішою піснею. Під цю пісню я пишу свої найвідвертіші записи, я знаю її напам’ять і можу просто мугикати її собі під ніс, щоб підняти настрій.

Я бачила його в багатьох інших фільмах, але цей фільм з дитинства запам’ятався тим, що допоміг мені не боятися відкривати себе. Бути сильнішою своїх страхів. Бути такою, якою хочеш бути саме ти, а не твоє оточення.

Коли я дізналася, що Патрік захворів, то довго не хотіла вірити, що ця прекрасна людина, яка стільки всього зробила в цьому житті, може стати жертвою такої нещадної хвороби. Але навіть, якщо він скоро помре, як пророкують йому лікарі, він залишить по собі фільми і музику, які радуватимуть багатьох людей.

у мене є такий собі принцип: я ніколи не слухаю пісні тією мовою, якою читаю чи пишу. ну, от зараз я перекладаю з англійської українською, то можу слухати пісні усіма мовами, окрім цих двох. так я не зациклююся на словах.

от. слухаю я мексиканську групу Mana, пісні якої віддано люблю ще з першого курсу, коли вперше почула. є в них така пісня, називається Cuando los angeles lloran, тобто Коли янголи плачуть. пісня гарна, і все таке. але от  прослухуючи її вже, певно, всоте, я раптом помітила, що слово lloran (льоран) Fher, вокаліст гурту, вимовляє як  джьоран. ну, це природньо для Латинської Америки. вимова  ll як дж, але я не про те. я просто згадала, як моя викладачка іспанської виправляла мою вимову й сердилася, коли я казала, що не їй мене виправляти, бо вона сама не знає, як правильно. і от я сиджу й намагаюся повторити за Fher Sierra слова пісень, але ніфіга в мене не виходить мексиканської вимови. у мене виходить український варіант :(

зате тішить, що в піснях всі слова я розумію :)

крім того я набрала собі роботи перекладати, а не хочу нічого робити, абсолютно, переклала тільки 6 сторінок і зупинилася. зате подивилася трохи фільмів, які вже давно планую переглянути. тепер вся переповнена враженнями.

іще сьогодні задавалася абсолютно дитячим питанням: чим пахне в дорогих готелях? ну, тих, які 4 і 5 зірок. я точно знаю, що їхній запах відрізняється від дешевих готелів, але сам запах означити не можу :(

ну, і щоб всі остаточно зрозуміли, що я втратила глузд, у мене останнє питання: як англійською буде мудак? ага, я не знаю :( точніше, те, що знаю, мене не влаштовує - asshole

а іще я не вірю багатьом людям, кому раніше вірила беззастережно. не вірю, що вони щирі. не вірю, що їм на мене на начхати. тепер авантюрні вчинки можу робити тільки, коли знаю, що роблю їх сама і сама ж за них відповідаю. а якщо на горизонті з"являється хтось іще, я просто тихенько згортаю всі свої плани та йду робити все сама.

отак от. сама обмежую все, що можна, і досі не переконала себе, що вже досить бути надто обережною.

тіки не пишіть в коментарях, що я гарна, розумна і красива чи щось подібне, у мене просто черговий напад самокопання і тре це пережити.

вчора Кріс сказав, що you already seems to know a lot. But maybe I can find a thing or two ... це мене і підштовхнуло до того, що цілий день я згадую, чого ж я не знаю і не вмію. виявилося не вмію і не знаю я багато. зокрема, найактуальніше незнання:

- не вмію варити борщ;

- не вмію йти на поступки заради власної вигоди;

- не знаю данської мови;

- не знаю, як складатиму в неділю іспит;

- не вмію логічно мислити.

поки досить. і так видно, що не знаю я багато. привід вчитися ;)

познайомилася ця дівчина в місцевій мережі (думаю, пояснювати, що так місцева інтернет-сітка, не треба) з хлопцем. дівчині 20, хлопцю 19. він запропонував їй зустрітися. вона погодилася. обмінялися телефонами і він попросив її (!) подзвонити йому, коли вона приїде, а побачення призначив на своїй зупинці (!!), а не на нейтральній території. ну, дівчинка приїхала, подзвонила. а хлопчик каже, що не може зараз вийти її зустріти (!!!), бо йому тільки що друг подзвонив і сказав, що прийде додому і йому тре його дочекатися. запрошує дівчинку до себе (!!!!), мовляв, посидимо, почекаємо друга, а потім підемо погуляти (дівчинка і хлопчик годину тому познайомилися у вірті). дівчинка відмовляється, культурно посилає хлопчика та збирається йти додому. через 5 хвилин дзвонить хлопчик, каже, що друг вже прийшов, вони справи поробили, і просить дівчинку приїхати через 10 хвилин на ще одну зупинку (!!!!!). дівчинка вже задовбалася. але хоче довести справу до кінця. приїжджає. стоїть. через 15 хвилин, замість обіцяних 10, на зупинці з"являється хлопчик гопуватого (так мені сказали) вигляду, стає за 5 кроків від дівчинки і махає їй головою: типу, йди сюди. тут дівчинка не витримує. підходить до автобуса, який щойно під"їхав, сідає і їде додому.

потім дзвонить мені й питає: чому так? чому вони всі такі дебіли?

та не дебіли вони, просто коли спілкування розгорталося, то в той момент, який я позначила одним знаком оклику, тре було насторожитися. а там, де три знаки оклику, тре було розвертатися і їхати додому. а хлопчик просто наївний чи недороблений якийсь, що з нього взяти? якщо в нього навіть грошей на телефоні нема, щоб дівчині подзвонити.

а загалом все котиться так швидко, що я навіть не встигаю за усіма змінами стежити. зміни в голові викликають зміни в житті. посварилася з дівчинкою, з якою дружила останні три роки. посварилася назавжди, бо вона почала мене сильно дратувати. я тут теж винна, надто вимогливо ставлюся до людей. але не люблю, коли мені на голову сідають. тепер на одну подругу стало менше.

дуже скучила за деким: К, М, Л, Т, П, А. пишу перші літери імен, бо ті, хто мене читає, і їхні літерки я назвала, здогадаються, що то про них.

я почала боятися багатьох речей. навіть того, що мене ніколи не лякало. наприклад, боюся втрачати зв"язок з людиною, бо останнім часом зв"язки втрачаються назавжди. прикро. боюся сама надовго залишатися в квартирі. чи завести собі когось? а то навіть таргани повтікали ;) боюся слів і фраз, від яких брови здивовано лізуть вгору. останнім часом таких слів стає дедалі більше. просто боюся того, що подарує мені завтра.

цікаво, це депресія? чи що це з біса таке??!!! я себе не впізнаю.

заздрісники не перевелися в моєму оточенні, бо скільки вчора шипіли мої одногрупниці, що он Віка і Наташа (це я і моя подруга) стільки косили, а їм заліки на халяву. причому активно шипіла разом з усіма ще одна дівчинка, яку я до останнього часу вважала подругою. на халяву чи ні, але я чесно відпрацювала усі свої пропуски і вчасно поздавала усі папірці, а в кого на то тями не було, бо він на пари ходив, то я тут ні до чого.

потім я зрозуміла, що п"яні жінки - це капець як страшно, особливо, коли ти теж жінка, не п"яна і в їхній компанії. просто я не вмію так напиватися, як дехто. точніше, мене щоб напоїти тре докласти зусиль, а деякі мої подружки можуть таке чудити після двох келихів вина, що на голову не налазить. коротше, коли я їх вчора везла додому, то мені перед таксистом було дуууже соромно.

іще я зрозуміла, що мій останній клієнт усьоравно лапочка, бо ми з ним вчора до третьої протринділи, і я навіть не помітила, а таке буває рідко. тре рідше користуватися скайпом, бо скоро весь день сидітиму в чатах.

а іще! весна прекрасна!!! да да да!!! і в мене співають пташки за вікном!!! і взагалі, я щаслива, як колобок ;)

так от. я тут на вихідних багато думала про людей, ага, думала аж цілих 10 днів, уявляєте?! і надумалося такого. більшість людей страшенно боїться зізнаватися собі в почуттях і думках. в почуттях, певно, найбільше. уявіть тільки, що треба чесно собі зізнатися: я люблю пісні Тіни Кароль, рожеву помаду та червоні сумочки-клатчі (це для дівчаток), або я люблю пити дешеве пиво, розкладати пасьянси перед сном та дерті джинси (це для мучачіків). а натомість ці от люди всім розповідають, що слухають Бйорк, фарбують нігті чорним лаком та тягають за собою рюкзаки з написами Король и Шут / кажуть, що п"ють тільки віскі, грають в преферанс і носять темно-сині шкарпетки. я просто взяла матеріальні приклади, щоб було зрозуміліше. ну нафіга, скажіть мені, вигадувати собі той імідж чи приписувати ті почуття, які вам зовсім невластиві?

а якщо в такої людини спитати: що ти відчуваєш? то почуєш або нерозбірливе мурмотіння типу я не знаю, взагалі, як тобі сказати, або на тебе так подивляться, що захочеш свої слова швидесенько проковтнути і не вдавитися.

ні, я не кажу, що тре бігати з прапором та всім розповідати про найменшу думку, яка з"являється в голові. просто інколи треба вміти давати відповіді на прості питання. чи це надто складно, визначитися з тим, що ти любиш, вмієш, хочеш, відчуваєш?

минулого разу - це було keane - strangers

якась циклічність - по одній пісні на квартал :)

а так я мила, добра і пухнаста. і дуже ніжна, і дуже симпатична. аха.

що, не вірите?

а дарма. бо де ви ще побачите хом"яка, який спілкується п"ятьма мовами, читає, мов скажений, усіляку дурню та призначає робочі зустрічі в кафе-підвальчиках, де можна томагавк вішати, так накурено ))))

соррі, мене просто пре, сама не знаю чого :)

дівчинка стала дорослою :)

а так не хочеться ))))

та мова не про слова, слів я багато знаю, а толку? мова, певно, про те, що я сьогодні відсвяткувала (ги-ги) два місяці з того моменту, коли в мене аканчатільна і бєспаваротна пропало бажання ходити в університет (прошу відмітити: саме ходити в університет, а не вчитися, бо останнім два місяці я не вчилася, а протирала штани). я розумію, що вчитися на 4-му курсі - це самостійна робота і бла бла бла, я не сперечаюся, я просто не розумію, якого фіга мені за мої прогули виставили аж 62 енки з неповажної причини, хоча на 8 енок з цих 62 у мене законна заява, яку ніхто не врахував, та менше з тим. і мені цікаво: я полечу з універу перед сесією чи мене помилують ввіду того, що таке в мене вперше і я хароша дєвочка? морально я вже готова летіти звідти недовченим бакалавром. зараз активно думаю, як сказати батькам, що на п"ятий курс вчитися йти категорично не хочу, навіть якщо мені платитимуть за універ (правда, якщо дуже харашо платитимуть, в чому я сумніваюся, то походити ще можна було б). ага, мудрая мисля, як жить дальше з дипломом бакалавра? оце єдина мисля, яка просто змушує мене помучитися ще деякий час в цій альма матер. або не в цій. якщо змінити виш, то може, мене на деякий час попустить? чи нє.

карочє, я закругляюся із усім цим брєдом, бо ті, хто мене читають (за дуже невеликим винятком) все одно ніфіга не зрозуміють.