так от. я тут на вихідних багато думала про людей, ага, думала аж цілих 10 днів, уявляєте?! і надумалося такого. більшість людей страшенно боїться зізнаватися собі в почуттях і думках. в почуттях, певно, найбільше. уявіть тільки, що треба чесно собі зізнатися: я люблю пісні Тіни Кароль, рожеву помаду та червоні сумочки-клатчі (це для дівчаток), або я люблю пити дешеве пиво, розкладати пасьянси перед сном та дерті джинси (це для мучачіків). а натомість ці от люди всім розповідають, що слухають Бйорк, фарбують нігті чорним лаком та тягають за собою рюкзаки з написами Король и Шут / кажуть, що п"ють тільки віскі, грають в преферанс і носять темно-сині шкарпетки. я просто взяла матеріальні приклади, щоб було зрозуміліше. ну нафіга, скажіть мені, вигадувати собі той імідж чи приписувати ті почуття, які вам зовсім невластиві?

а якщо в такої людини спитати: що ти відчуваєш? то почуєш або нерозбірливе мурмотіння типу я не знаю, взагалі, як тобі сказати, або на тебе так подивляться, що захочеш свої слова швидесенько проковтнути і не вдавитися.

ні, я не кажу, що тре бігати з прапором та всім розповідати про найменшу думку, яка з"являється в голові. просто інколи треба вміти давати відповіді на прості питання. чи це надто складно, визначитися з тим, що ти любиш, вмієш, хочеш, відчуваєш?